На днях відбулася зустріч випускників 2005 року. Наведу довідку, щоб ви мали уявлення про цей випуск. В класі було 27 учнів (6 дівчат, решта хлопці). Я була класним керівником у них лише у 10 -11 класах. Діти мали середній рівень знань і масу «енергії та задумів». Вчителі було не в захваті від цих учнів, але знаєте, що відрізняло їх від теперішніх випускників? Вони були не байдужі до чужого горя, вміли співчувати та підтримати, у них не було агресивності. Мені, як класному керівнику, було досить легко працювати з ними. І, як не дивно, опорою завжди були оті «важкі» підлітки. Я була дуже здивована, коли дізналася, що більшість з них здобула, або ще здобуває вищу освіту. Всі працюють, щоб забезпечити родину, будують кар’єру та плани на майбутнє.
Я часто замислююсь, чому з кожним роком все важче і важче працювати у школі? Держава не дбає про престижність професії вчителя, батьки байдуже відносяться і до школи і до виконання своїх обов’язків, наші діти міняються і то не в кращий бік – все це існує попри наше бажання, але має бути вихід. Робота, яка не приносить а ні матеріального, а ні морального задоволення не має сенсу!
По-моєму, причина багатьох негараздів в нас самих. Не варто намагатися змінити систему в цілому, потрібно змінитися кожному з нас окремо. Вчитель не має морального права формально ставитися до своєї роботи. Кажуть, що помилки лікарів видно відразу, а вчительські – через певний час. Ми зобов’язані лікувати дитячі душі, щоб в майбутньому виросли здорові громадяни.
Потрібно небагато – не просто слухати дитину, а намагатися її почути. Зовсім не кожен може осилити складні навчальні предмети, але у кожному варто посіяти зерно людяності, доброти та справедливості.
Немає коментарів:
Дописати коментар