Присвятити життя дітям і «віддати їм своє серце» чи до снаги це сучасному вчителю? Чи кожен хто набрав необхідну кількість балів може бути вчителем? Чому немає спеціального тесту про професійну відповідність?
Реформуючи освіту в цілому, варто розпочати з реформи свідомості кожного, хто причетний до виховання дитини. Наша школа, поки що, тримається на старих радянських кадрах, які мають ґрунтовну професійну підготовку і певні життєві моральні якості. Можна довго перераховувати їхні недоліки, звинувачувати у не сучасності, але варто задуматись, хто йде до педагогічних вишів зараз і хто через декілька років буде продовжувати цю справу. Допоки ми не піднімемо престижність викладацької роботи, постійно гостро стоятиме проблема якості кадрів.
Школа – це не місце, куди ходять на роботу і заробляють гроші, це власне спосіб життя і саме життя. Вчителем не стають, вчителем народжуються. Можна бути архірозумним, володіти надсучасними технологіями, але так і не стати справжнім вчителем, людиною, «яка веде».
У нашій роботі немає дрібниць. Лише «справжній вчитель» знає з яким настроєм його учень переступив сьогодні поріг школи, чи готовий він сприймати той потік інформації, що підготували йому ми. Чи це реально? Так. Але варто бути, як і В.Сухомлинський, фанатом своєї справи. Життя заради інших маленьких життів. У кого з сучасних вчителів окрім мультимедійних дощок, планшетів і т.д. є записник, як у Василя Олександровича? "...Три тисячі сімсот сторінок в записниках, які я веду все своє вчительське життя... Кожна сторінка присвячена одній людині - моєму учневі. Три тисячі сімсот навчальних доль. Тут майже все доросле населення нашого села. Нещодавно мені захотілося погортати ці сторінки... Кожна дитина була світом особливим, унікальним", - пише Сухомлинський.
Всім нам відомий вислів «освітянська нива». На цій ниві Василь Олександрович був дбайливим господарем. Він добре знав, що він буде «засівати», як «підготувати для цього поле» і як за ним «доглядати», щоб отримати «гарний врожай». Це дуже копіткий і довготривалий процес і варто набратися багато терпіння. А ще зовсім не зайвими будуть помічники – це батьки. А чи завжди батьки вміють правильно виховувати своїх дітей? Чомусь вважають, що батьками можна автоматично стати, народивши дитину. Я часто думала, чому для водіння автотранспортом вчаться, здають екзамени, а для керування чужим життям не потрібно ні яких знань?! Виховання – це складна наука і, щоб життя не ставило «незадовільно», варто багато вчитися. Геніальними і одночасно простими були курси для батьків, започатковані великим педагогом при Павлиській середній школі. Це був захід не для звітності і статистики, а для самого життя. Батьки відвідували цю школу задовго до того, як їхні діти підуть навчатися. Їх знайомили з основами психології дитини, основами педагогіки. Це те, чого не вистачає нашій сучасній школі – педагогічно грамотних батьків, не байдужих до виховання власної дитини.
Навчання без виховання – марна справа. Сьогоднішня школа своїм першочерговим завданням бачить виховання життєзарадної гармонійно розвиненої творчої особистості. Але ж це були аксіоми виховної методи В.О. Сухомлинського. Головна відмінність полягала у практичній спрямованості його роботи та всього колективу Павлиської школи. Саме родинне виховання, яке є сьогодні лише напрямком роботи, має стати наріжним каменем у всій виховній системі освіти. Але вартий уваги не формальний підхід, а залучення принципів і суті істинно українського родинного виховання. Педагог був переконаний, що лише залучивши багатовіковий досвід народної педагогіки, культурно-історичних традицій і звичаїв можна сформувати "корінь духовності", "серцевину людини - любов до Батьківщини".
Серед багатьох проблем школи варто зупинитись на проблемі оцінок. Перечитуючи твори Василя Олександровича я зустріла цікаву фразу: «Мене завжди дуже турбував психоз гонитви за відмінними оцінками,- цей психоз народжується в сім’ї і захоплює педагогів та лягає важким тягарем на юні душі вихованців…». Введення 12-ти бальної системи оцінювання аж ніяк не вирішило проблему в цілому. У батьків, дітей і навіть вчителів залишилась прив’язка до старої п’ятибальної системи, системи «хороших» і «поганих» оцінок. Шкода, але немає розуміння власного прогресу від одного до 12 балів. А чи потрібні оцінки взагалі? Якщо ми зуміємо донести до кожного актуальність отримання знань і важливість самого процесу навчання, то проблема оцінок відпаде сама собою. В школу варто йти не за оцінками, а за знаннями!
Цю, як і багато інших проблем легко вирішити, якщо навчити дитину самостійно мислити. Вартість здобутих знань вимірюватиметься їх практичністю. «Мислення, - справедливо вказує В. О. Сухомлинський, - починається там, де у школярів з'являється потреба відповісти на питання, і треба спеціальними педагогічними засобами викликати цю потребу..» Уже не має потреби у вчителеві, лише як носії інформації, адже існує досить багато інших джерел її отримання. І для цього зовсім не потрібен вчитель та школа, було б лише бажання вчитися. То що, школа віджила і втратила своє значення? Навпаки, її роль має стати надважливою. Дитина, яка виходить зі стін школи, повинна стати успішною та щасливою людиною. А цьому необхідно навчати! Вчені довели, що всі успішні люди мають спільні риси характеру: цілеспрямованість, працелюбність, логічне та критичне мислення, допитливість, вміння ділитися. Ось над чим повинен працювати вчитель зокрема та школа в цілому! Ми повинні виховувати дитину, а навчальний матеріал - це лише засіб для досягнення мети. Варто докорінно змінити підхід у викладанні предметів, а саме – вчити дитину знаходити зв'язок між явищами, робити самостійні висновки, розвивати вміння досягати поставленої мети. І провідну роль у цьому відіграє саме вчитель як фахівець та психолог.
Існує цікаве порівняння досягнення цілей, які ми ставимо собі у житті, з перепливанням річки. Коли ти стоїш на березі і хочеш перепливти на інший берег, то потрібно пливти трішки вище наміченої цілі, адже тебе, хочеш ти цього чи ні, буде зносити течія. Так і в житті, ставлячи перед собою конкретну мету, завжди варто пам’ятати, що життя внесе свої корективи. Навчити і підготувати до цього дитину має школа. Надважливим є виховання віри у власні сили. Але не варто плутати поняття «віра у себе, у свої сили» з нахабством та самовпевненістю. Часто після перших спроб та невдач у дитини пропадає інтерес і з’являється розчарування у собі та розпочатій справі. Якщо тато чи уважний вчитель зможуть без зайвого тиску переконати дитину зробити ще одну спробу і тактовно допоможуть, то можна впевнено сказати, що перша сходинка до вершини, яка називається «віра в себе» подолана. Попереду важкий і тривалий шлях злетів і розчарувань, але дитина прямуватиме по ньому впевнено і комфортно, якщо поряд будуть йти люди, яким вона довіряє. Для цього потрібно небагато – не просто слухати дитину, а намагатися її почути. Зовсім не кожен може осилити складні навчальні предмети, але у кожному варто посіяти зерно людяності, доброти та справедливості.
Неможливо переоцінити роль вчителя початкових класів у вихованні дитини. «Правильний шлях виховання не в тому, щоб виправляти допущені помилки в ранньому дитинстві, а в тому, щоб не допускати цих помилок…». Для маленької дитини вчитель початкових класів стає людиною, яка асоціюється з матір’ю і має її повністю замінити. Через це варто переглянути критерії підбору педкадрів для роботи у початковій ланці. Це має бути людина в першу чергу з високими моральними та професійними якостями. Без професійних кадрів будь яка реформа приречена. Вчитель не має морального права формально ставитися до своєї роботи. Кажуть, що помилки лікарів видно відразу, а вчительські – через певний час. Ми зобов’язані лікувати дитячі душі, щоб в майбутньому виросли здорові громадяни.
Хорошим помічником для вчителя повинна бути природа. «… Вивести дітей на галявину, зайти з ними до лісу, до парку – справа куди важча чим провести уроки», - писав Василь Олександрович. Вийшовши за межі тісних стін класної кімнати, ми покажемо дитині не лише кусочок живого реального світу, а навчимо спостерігати і виходити за межі шаблонів і стандартів, які ж ми самі їм і нав’язуємо. Будь яка крайність – це не нормально, потрібно розумно поєднувати сучасні технології та реальний світ і старатись робити його максимально комфортним для дитини не лише в матеріальному, а і в психологічному плані.
Прийнявши новий Закон про освіту та розпочавши такі кардинальні реформи української школи нам всім варто ще раз перечитати праці великого педагога. Я переконана, що саме в них ми знайдемо відповіді та рішення багатьох сучасних освітянських проблем. Варто бути лише хорошими читачами і мати бажання втілити дані нам поради в життя. І тоді «школа радості» стане не гарно казкою, а реальністю.
